четвер, 18 вересня 2014 р.

До 200-річчя Т.Г.Шевченка

Сценарій літературного – музичного свята,
присвяченого 200 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка
Зал святково прибраний. В центрі на журнальному столику стоїть “Кобзар” на вишитому рушнику. Проектується памятник Тарасу Шевченко, звучить музика, на фоні музики слова
Мелодія «Чорна рада»
Голос читця.
З високих круч
Де синь небес прозорий
Вливається в Дніпровскі водограї,-
На бурю схожий
Гнівний і суворий
Стоїть Тарас і дивиться на нас.
За землю й волю
В ратному двобої
Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,
Благословляв, Кобзарю нашу зброю –
Єси безсмертний, гордий Прометей!

Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий…» на фоні пісні проектуються слайди про Т.Шевченка

Ведуча. Є дні, що минають  непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.
 З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Читець
 Коли міняли честь неначе крам,
 А правду – совість кидали за грати, -
 В серцях людей Ви спорудили храм,
 Якому там повік-віків стояти.
 Коли брехня сідала на престол,
 Мовчало все від заходу до сходу, -
 Ви осінили праведним хрестом
 Безсмертне слово рідного народу.
 Вогонь запалений Тарасом,
 У нашім серці не погас –
 Він став над простором і часом
 Він будить нас, він кличе нас!

Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що ми думаємо ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія.
 Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.

Ведуча.  І знову, як щорічно, у цю весняну пору починає Україна день новий із Шевченковим іменем.
 І наша літературно – музична композиція приурочена світлій памяті Тараса Шевченка і проходить в рамках підготовки святкування 200 річчя з дня народження геніального поета.
 Тому потрібно пам'ятати, що наше минуле , теперішнє і майбутнє – це Доля, Муза і Слава.
 Річниці від дня народження Великого Кобзаря України присвячується!

Мелодія Кубанського хору « Вітер буйний» 1 куп.

Монтаж
1-ий учень У старій хатині
 Кріпака колись,
 В тихий день весінній
 Хлопчик народивсь.

2-ий учень У тяжкій неволі
 Ріс малий Тарас.
 Він не вчився в школі,
 Він ягнята пас.

3-ій учень Вмерли мама й тато ...
 Сирота – в дяка.
 Тут була в хлоп’яти
 Грамота гірка.

4-ий учень В пана – бусурмана
 В Петербурзі – дім.
 Кріпаком у пана
 Був Тарас у нім.

5-ий учень Хоче малювати
 Прагне він до знань -
 Та за це багато
 Зазнає знущань.

6-ий учень За ясну свободу й
 Світло майбуття –
 Він віддав народу,
 Все своє життя!

 На сцену виходять три дівчини – Доля, Муза, Слава.

 Під музику  « Олеся»
у залі інсцинізується триптих «Доля. Муза. Слава»

Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
“Учися, серденько, колись
З нас будуть люде”, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.

Муза

А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла… І я…
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила…
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренько моя,
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обіймемось
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
За тобою чимчикую:
Ти хоча й пишалась
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі, –
Та мені про те байдуже;
Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути.

Шевченко. У всякого своя доля і свій шлях широкий.. (Сідає за стіл)

Давно те діялось...
(Виходить малий Тарас з мамою)

Малий Тарас
...Ще в школі,
Таки у вчителя –дяка,
Гарненько вкраду п'ятака,
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або три царіє со дари
Та сам собі у буряні,
Щоб не почув хто не побачив,
Виспівую та плачу...

^ Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає! —
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею; от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає

^ Малий Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда.
Малий Тарас. А чому так багато на небі зірочок?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
^ Малий Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Малий Тарас . Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
^ Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль
 Що долі нам нема з тобою!
 Ми вбогі, змучені раби,
 Не знаєм радісної днини.
 Нам вік доводиться терпіть,
 Не розгинать своєї спини.
 Промовиш слово і нагай
 Над головою люто свисне.
 І так усюди з краю в край.
 Панує рабство ненависне.


Доля. Із сирітської торбинки Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля. – Божий дар. А кому більше дається від Бога, з того більше і спитається! Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів, коли він один за всіх!
Шевченко.
 Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!

^ Доля. Духом і талантами він був обдарований настільки, щоб протистояти за всіх і за все!
Шевченко.
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.

Ведуча. Та все ж не покидала висока доля Тараса за життя. Вже два роки після викупу з кріпацтва він, проживаючи вільним і забезпеченим художником , стає визнаним поетом і вже наступних сім років сягає вершин, яких сучасники не могли навіть цілком збагнути.

Ведучий. Не покидала його висока Доля і на засланні і після повернення: тримала його на вершині болю і страждань. Земна Доля не дала Шевченкові й останньої мрії – родинного тепла і затишку, сімейного щастя і взаємної любові, хоча кохав він і його теж кохали. та стати на рушник щастя не судилося.

Мелодія Любов Пастушенко  1 куп.
Оксана.
Д а л е к и й  д і в о ч и й  г о л о с
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу пускала з рукава.
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Лікери голуба мана
Цвітом не зронилися в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала б мак.
Та мені зв’язали руки люди.
“Хай страждає, — кажуть, — треба так.
Хай у ньому сльози доспівають
У ненависть, в покару, в вогні”.
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я — Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях.
Я твоя надія і омана.
Іскра нероздмухана твоя.

Ведуча.
 У його віршах живе навічно рання, майже дитяча прихильність до дівчинки-кріпачки Оксани Коваленко, на три роки старшої від нього.
 Приятель Шевченка Гнат Бондаренко розповідав, що в дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними орачами йому не дуже подобалося гратися. А от ч сестричками бавитись полюбляв.
 Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою
Оксанкою. От і грався малин Тарасик з ними обома.
Сценка

Ведуча А потім були смерть матері, відьмочка-мачуха, яка гнала Оксану з двору. Смерть, батька і життя у дяка, пошуки вчителя-мадяра і повернення до домівки, де вже хазяїнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші.

Мелодія « Олеся»
^ Читці читають поезії

 Мені тринадцятий минало.
 Я пас ягнята за селом.
 Чи то так сонечко сіяло,
 Чи так мені чого було?
 Мені так любо, любо стало,
 Неначе в Бога......
 Уже прокликали до паю,
 А я собі у бур’яні
 Молюся Богу... І не знаю,
 Чого маленькому мені
 Тойді так приязно молилось,
 Чого так весело було.
 Господнє небо, і село,
 Ягня, здається, веселилось!
 І сонце гріло, не пекло!
 Та недовго сонце гріло,
 Недовго молилось...
 Запекло, почервоніло
 І рай запалило.
 Мов прокинувся, дивлюся:
 Село почорніло,
 Боже небо голубеє
 І те помарніло.
 Поглянув я на ягнята —
 Не мої ягнята!
 Обернувся я на хати —
 Нема в мене хати!
 Не дав мені Бог нічого!..
 І хлинули сльози,
 Тяжкі сльози!.. А дівчина
 При самій дорозі
 Недалеко коло мене
 Плоскінь вибирала,
 Та й почула, що я плачу.
 Прийшла, привітала,
 Утирала мої сльози
 І поцілувала...
 Неначе сонце засіяло,
 Неначе все на світі стало
 Моє... лани, гаї, сади!..
 І ми, жартуючи, погнали
 Чужі ягнята до води.

Ми вкупочці колись росли,
 Маленькими собі любились.
 А матері на нас дивились
 Та говорили, що колись
 Одружимо їх. Не вгадали.
 Старі зараннє повмирали,
 А ми малими розійшлись
 Та вже й не сходились ніколи.
 Мене по волі і неволі
 Носило всюди. Принесло
 На старість ледве і додому.
 Веселеє колись село
 Чомусь тепер мені, старому,
 Здавалось темним і німим,
 Таким, як я тепер, старим.
 І бачиться, в селі убогім,
 Мені так бачиться, нічого
 Не виросло і не згнило,
 Таке собі, як і було.
 І яр, і поле, і тополі,
 І над криницею верба.
 Нагнулася, як та журба
 Далеко в самотній неволі.
 Ставок, гребелька, і вітряк
 З-за гаю крилами махає.
 І дуб зелений, мов козак
 Із гаю вийшов та й гуляє
 Попід горою. По горі
 Садочок темний, а в садочку
 Лежать собі у холодочку,
 Мов у Раю, мої старі.
 Хрести дубові посхилялись,
 Слова дощем позамивались...
 І не дощем, і не слова
 Гладесенько Сатурн стирає...
 Нехай з святими спочивають
 Мої старії... — Чи жива
 Ота Оксаночка? — питаю
 У брата тихо я. — Яка?
 — Ота маленька, кучерява,
 Що з нами гралася колись.
 Чого ж ти, брате, зажуривсь?
 — Я не журюсь. Помандрувала
 Ота Оксаночка в поход
 За москалями та й пропала.
 Вернулась, правда, через год,
 Та що з того. З байстрям вернулась,
 Острижена. Було, вночі

 Сидить під тином, мов зозуля,
 Та кукає, або кричить,
 Або тихесенько співає
 Та ніби коси розплітає.
 А потім знов кудись пішла,
 Ніхто не знає, де поділась,
 Занапастилась, одуріла.
 А що за дівчина була,
 Так так що краля! І невбога,
 Та талану Господь не дав... —
 А може, й дав, та хтось украв,
 І одурив святого Бога.

Учень :  …Не одцурайтесь своєї мови

 Ні в тихі дні, ні в дні громові,

 Ні в дні підступно мовчазні,

 Коли стоїш на крутизні

 Один, чолом сягнувши птаха,
 Й холодний вітер попід пахви
 Бере і забиває дих,
 Щоб ти скорився і притих.
 Не одцурайсь, мій сину,
 Мови. У тебе іншої нема.
 Ти плоть і дух – одне-єдине
 Зі словом батьківським – Людина,
 Без нього – просто плоть німа.
 Без мови в світі нас – нема!

Учень 7: Схаменіться,…
 Подивіться на рай тихий,
 На свою країну,
 Полюбіте щирим серцем
 Велику руїну,
 Розкуйтеся, братайтеся!
 У чужому краю
 Не шукайте, не питайте
 Того, що немає
 І на небі, а не тілько
 На чужому полі.
 В своїй хаті своя й правда,
 І сила, і воля.

Учень 8: Учітесь, читайте,
 І чужому научайтесь,
 Й свого не цурайтесь,
 Бо хто матір забуває,
 Того Бог карає,
 Того діти цураються,
 В хату не пускають.
 Чужі люди проганяють,
 І немає злому
 На всій землі безконечній
 Веселого дому.

Учень 9: Обніміте ж, брати мої,
 Найменшого брата, -
 Нехай мати усміхнеться,
 Заплакана мати.
 Благословить дітей своїх
 Твердими руками
 І діточок поцілує
 Вольними устами.
 І забудеться срамотня
 Давняя година,
 І оживе добра слава,
 Слава України,
 І світ ясний, невечірній
 Тихо засіяє…
 Обніміться ж, брати мої,
 Молю вас, благаю!

Мелодія « Заповіт» Б.Ступка

Ведучий 1: “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?
Учень 11: Залишим у спадок новим поколінням
 Свої ідеали й свої устремління,
 Могутню Вкраїну, в якій наша сила,
 І геній Шевченка як нації крила.

Учень 12: Залишим і те, що душею народу
 Зовуть недаремно від роду до роду,
 Як вищу красу і життєву основу,
 Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Звучить пісня Одна калина…………..

Ведучий . Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,
 Любіть її... Во время люте,
 В остатню тяжкую минуту
 За неї Господа моліть.

^ Пісня «Любіть Україну»






^